Читать онлайн книгу "Еге ж…"
Еге ж…
Сергiй Мисько
Навколо тебе туман. Туман надiй i сподiвань, переконань i прагнень… Туман, який закривае вiд тебе сутнiсть. Незаперечну сутнiсть всього, в якiй не дiють твоi правила. Ти можеш лише заховатись i тiльки на довгу мить, в туманi свого iснування. Туман… Густий туман ти в ньому хочеш чогось i живеш заради того, щоб чогось хотiти. Позбав себе всього особистого i матимеш страх i станеш жити в свiтi невiдворотностi i неминучостi. Сам на одинцi в "тому" не iлюзорному, справжньому; де немае нi добра, нi зла, е тiльки свiт без туману. Може це спасiння, а може просто твое щастя. А поки що тобi потрiбен туман, твiй, який ховае, дасть надiю, можливiсть, дозвiл жити i радiти тому, що все так е. Не бiйся його, бо це ти сам…
Сергiй Мисько
Еге ж…
Гаряче пиво
Вiн нарештi прокинувся вiд надокучливого сигналу будильника свого мобiльного. Ранок. Останнiй день лiта. Вiкенд минув. Вчорашня викладка на повну давалася взнаки. Фiзична праця – це не його коник. Цього разу вiн переконався на всi сто. Але брак грошей на цi вихiднi i ситуацiя в якiй вiн опинився примусили до виснаження тiла. Розвантажував фуру з цукром. Працював сам. Швидко, мов конвеер. Мiшки, мiшки, мiшки… окрiм них бiльше нiчого. Всi схожi один на одного, одноi ваги, одного розмiру. Вiн називав iх клонами. Безкiнечна кiлькiсть клонiв. Інодi йому здавалося, що в нього на плечах не мiшок вагою 50 кiлограмiв, а якесь створiння. Воно зручно вмостилося на його шиi, звiсило ноги та потiшаеться над ним, чухаючи до саден шкiру. А вiн мусить терпiти. Вiн терпiв. Боровся з бажанням негайно кинути всю цю свистопляску i пiти геть. Аби хоч трохи вiдвести душу, доносив мiшок до машини i жбурляв щосили, нiби намагався завдати шкоди нахабному створiнню. Але це тривало недовго. Ця процедура потребувало зайвих затрат енергii. Вiн вiдчув втому. Ще й один клон, якого вiн кинув мимо цiлi трiшки розiрвався. Цукор почав зрадницьки сипатися на землю. Добре, що цього не бачив бригадир. Швиденько пiдняв пораненого, трусонув його перед тим, як примостити дiркою до кузова машини. А цукор акуратно зiбрав у кишенi спецiвки. Вiн впорався. Сто клонiв смирно лежали на кузовi i цiеi «Газелi».
Тiло… його неслухняне тiло не хотiло вставати. Воно волiло валятися одягненим, посеред асортi з постiльноi бiлизни з рiзного непотребом, який дивним чином опинився на цьому лiжку. А ще цукор. Все було пересипане бiлим, хрустким, солодким цукром iз його кишень. Тi частини його одягу, якi просякли потом найбiльше, перетворилися на липкi острiвцi. Тiло було брудним, кволим, втомленим. Сидячи на лiжку, вiн скинув брудний одяг. Абсолютно голий вiн встав та спробував зробити декiлька енергiйних рухiв руками. Спробував. Не змiг стриматися – розсмiявся. Замiсть енергiйних рухiв, його тiло видало кволi посмикування. Холодний душ очистив тiло разом з кволими думки вiд цукру. Тепер вiн вже не був вкритий з нiг до голови солодким брудом. Все, що було на лiжку, згорнув у клубок i винiс за дверi квартири. Консьерж матиме втiху.
Із холодильника взяв пляшку не фiльтрованого пива. А ще шматок соленого сала з прорiстю, вже декiлька раз ним надкушений. Мабуть вчора за вечерею… Це все, що вiн мав на снiданок. Вiн згадав, це вчора купив на здачу вiд квiтiв цю пляшку пива та сало. А ще, як дожував вiдкушений шматок i впав виснажений на лiжко.
Пиво: холодне, живе, не фiльтроване. Вiн не любив пити холодне пиво. За звичай вiн трiшки пiдiгрiвав його в гарячiй водi. Ставив чайник з пляшкою на газову плиту. За декiлька хвилин пиво нагрiлося. А доки воно грiлося вiн жував сало без хлiба, вiдкушуючи його, мов хижий звiр. Пиво пiдiгрiлося, а скорiше стало гарячим, як свiжий, щойно заварений чай, готовий до вживання.
Вiн полюбив вiднедавна пити зранку, перед виходом в свiт, гаряче пиво аби вiдновити сили, замiсть кави чи чаю, опiсля виснажливоi фiзичноi працi напередоднi. Цей ранок не став виключенням. Вiдкрив пляшку об стiл. Кришечка дзвiнко застрибала по пiдлозi. Завчасно закрив горлечко долонею, бо пивна пiна почала бити напором, немов iз вогнегасника. Налив iз пiвлiтровоi пляшки гарячий напiй у велику вазу для квiтiв. Воно заповнило ii по вiнця, ще й трохи збiгло по стiнках. Квiти, якi вiн купив на заробленi грошi, довелося поки що покласти на стiл, а воду виплеснути на пiдлогу. Вiн не чекав доки воно трохи схолоне i поволi всядеться пiна. Спрагло пив пiнну консистенцiю великими ковтками, не боячись обпекти собi все всерединi. Це був особливий кайф. Напiй мав неповторний смак.
Гарячий хмiль дратував свiдомiсть. Вiдчув знайомий стан. Тепер вiн вийде на балкон, обгорнутий бiлим простирадлом i милуватиметься навколишнiм пейзажем з висоти третього поверху. Будiвництво торгiвельно-розважального комплексу навпроти його будинку мало для нього ритуальне значення. Воно нагадувало великий мурашник. Який кожного дня рiс, мов тiсто, перетворюючись на монументальну споруду. Величезна, рiзнокольорова, неправильноi форми, вона вiдображала всю суть сьогодення… Чудодiйнi дрiждi у виглядi чималих грошей робили свою справу. Насолоджуючись цiею феерiю, вiн допив пиво перехилився через балкон i щосили почав кричати нещодавно придуману мантру:
– Кобили!!! Кобили!!! Кобили!!!
Це безглузддя його неймовiрно забавляло. Першими вiдреагували представницi слабкоi половини людства, якi стояли на зупинцi маршрутного таксi. Деякi декiлька разiв покрутивши пальцем бiля скронi. Знайшлися й бiльш балакучiшi… можливо молодшi та менш терплячi. Вони, навперебiй, вигукували йому у вiдповiдь:
– Козел! Козел! Козел!
Цi хвилини тiшили його самолюбство. Бо цими своiми вигуками, як вiн вважав, вони погоджувалися з тим, що вони дiйсно «кобили»… Не залишилася в сторонi i чоловiча стать. Цi вiдповiдали агресивнiше. Пролунав вiдбiрний мат, пiдкрiплений недвозначними жестами. Якийсь здоровань погрожував вилiзти на балкон i розправитися з ним фiзично. Інтелiгент в окулярах порадив викликати санiтарну машину iз психлiкарнi.
Вiн пiймав себе на думцi: «Невже серед чоловiкiв е кобили? Он, як воно. Чому вони так? Чи iх образила моя поведiнка. Моi слова були в повiтря. Мабуть бiльшiсть людей бачить у всьому загрозу i образу.»
Ескалацiю конфлiкту нейтралiзував маршрутний автобус№ 103, який поглинув усiх невдоволених його новою мантрою.
Опiсля такого вiдпочинку вiн заходив до кiмнати, скидав простирадло. Хмiль вiд пляшки гарячого пива почав зникати, звiльняючи органiзм для бiльш продуктивноi дiяльностi. Вiн нерухомо ставав посеред кiмнати голим, перед великим, майже на всю стiну, люстром. Хвилинку спокiйно дивився на свое тiло. Думки самi дали про себе знати: «А я багатим не народився. Грошi заробив без баласту i кримiналу. Розум, кураж, трохи везiння. Ну i рятiвна рука долi. Я таким сам став. Побуду ще й багатим. Життя рiзноманiтне. Треба все понадкушувати бiльш-менш iстiвне. Набридне – роздам все всiм. Нiколи не жалiтиму. Нi за чим. Ось таким я i е».
Дiстав iз шафи свiй набiр для дiлового дрес-коду. Одягав на голе тiло бiлу сорочку. Старанно затягнув вузол на трьох червоних, довжелезних краватках, сплетених косичкою, кiнцi яких звисали нижче поясу. Труси вiн вважав зайвими в своему вбраннi. Поверх – строгий, чорний костюм без жодноi кишенi. На босi ноги, без шкарпеток, взув своi улюбленi зеленi, коноплянi черевики, пошитi на iндивiдуальне замовлення. Весь його одяг пошитий на iндивiдуальне замовлення. Навiть краватки. На зап’ястя накинув розеднанi декоративнi платиновi кайданки з написом: «Бранець капiталу». До лiвоi причепив мобiльний телефон. Парфумами вiн не користувався. Задоволений, клацнув пальцями. Вихiднi вдалися на славу. Потiм викликав свого водiя.
За десять хвилин вiн вже сидiв на задньому сидiннi жовтого Lexus з букетом синiх троянд. В авто вiн закурив кубинську сигару. Вiн iхав на роботу. За цей час встиг два рази струсити попiл з сигари, просто собi пiд ноги, скуривши одну десяту вiд неi, а це приблизно дорiвнювало двом тисячам евро. Недокурену сигару за звичай вiддавав потiм охоронцю на входi в офiс. Дав про себе знати мобiльний, заторохкотiвши звуком розсипаного гороху. Вiн неквапом вiв розмову:
– Привiт. Ти вже на роботi? Де був? Мала, розважався. Нi, вже не п’яний. Нормально все. Був на нашiй першiй квартирi. Пам’ятаеш? Якi тьолочки? Квiти тобi подарую, твоi улюбленi – синi троянди. Все, як ти любиш. Так, заробив тяжкою працею. Та вони менi зараз тiльки цукром i пахнуть. Мною? Сама нюхатимеш, розкажеш. Потiм поясню. Кайф, повна викладка. Куди тим тренажерам. Вистачило якраз на три троянди. Лiто, а бач цiни на цi троянди завжди зимнi. Не п’ять. Дорогенька у нас темпи з тобою iншi. П’ятирiчку за три роки – це норма. Можеш поки що покерувати там за мене. Що? Вже пiдписала якийсь контракт? Добре розважся, як знаеш. Мое дiтище росте? Мрiя дитинства. Комплекс. Не росте? Любася, не жартуй. Я щойно дивися на нього. Росте, росте… Поцiлую, як приiду. Вже приiхав. Зараз побачимось. Пока…
Вродя
Капсула набула горизонтального положення i стала прозорою та звукопроникною. Минуло рiвно-рiвнiсiнько вiсiм хвилин вiд моменту затримання. Вродор Копицяя почув приемний жiночий голос вiд якого вiдразу запаморочилося в головi.
– Вiтаю! Я суддя, Надя Безнадiйнаа. Шануймося.
Над ним, дiловито розставивши ноги й закинувши руки за голову, стояла суддя. Про це свiдчила зелена фарба, якою було повнiстю вкрите ii струнке тiло й довге, зiбране на макiвцi в хвiст, волосся.
«Гарна! Отже покарання буде не надто суворим», – Копицяя полегшено зiтхнув. Вiн випростав тiло й приготувався до проголошення вироку.
Вiн представ перед нею в природному блiдо-рожевому кольорi. Як i всi порушники закону вiн був позбавлений привiлею фарбувати шкiру згiдно статусу. Суддя аж занадто уважно оглянула свого пiдсудного, неприховано милуючись його вродою. Вiдразу було помiтно, що вiн iй сподобався. Але мiж ними не може бути навiть ритуальних притулять чи елементарного позаштатного орального обмiну iнформацiею. Ситуацiя вимагала iнших взаемин… Опанувавши себе, Безнадiйнаа виголосила чiтким, приемним голосом:
– Враховуючи всi вашi заслуги, суд передбачае помiрне покарання з подальшою реабiлiтацiею. В разi позитивноi динамiки – вiдновлення на посадi. У випадку форс мажорних обставин…, – вона зробила багатозначну паузу. – Вам надаеться право вибору. Ви понад усе бажали так званих насолод земного життя. Тобто, опiсля покарання, маете змогу прожити повноцiнним життям землянина. Один, але завершений фiзiологiчний цикл. В разi обрання цього варiанту, ви назавжди втрачаете право займати керiвнi посади i бути зарахованим до складу груп наглядачiв. Коротше…
Вродор уважно слухав. Вiн не мав права перебивати монолог цiеi представницi Фемiди, навiть якщо б це тривало цiлу вiчнiсть.
– За систематичнi порушення першого закону сингулярноi рiвноваги, суд планети Фаетон винiс вердикт: зняти повноваження начальника змiни станцii транзитних телепортацiй з громадянина Вродора Копицяя та запровадити термiн вiдбування покарання строком на одну добу в реальному плинi часу. Локацiя вiдбування покарання: планета Земля, мiсто Львiв. Мiсце вiдбування покарання: скульптурний барельеф на будинку номер 13, що по вулицi Зелена. Обмеження волi проходитиме в кам’янiй шкiрi лева. Вирок остаточний i оскарженню не пiдлягае.
Вродор ще деякий час вiдчував вiдлуння останньоi фрази: «Вирок остаточний i оскарженню не пiдлягае». Навiть втрачаючи вiдчуття зв’язку зi своiм свiтом, вiн не мiг викинути з голови цей приемний i водночас безжальний жiночий голос.
* * *
Того дня Вродор Копицяя з командою охоронцiв транзитного порталу на Кафедральнiй площi, проводили планову замiну коду доступу. Коли вiн ii побачив вперше, вiдбулося щось неймовiрне. Їi замрiянi, пiднятi до неба очi. Вологi, пухкi губки шепотiли щойно народжений вiрш про кохання… Вродор категорично вiдхиляв варiант структурних змiн в своiй свiдомостi. Останнiм часом йому зачастило вiдчувати подiбний стан. Але вiн вдало долав цi навали. Вiн своечасно зупинявся i нейтралiзував ланцюгову реакцiю поки що контрольованого почуття. Цього разу все iнакше, бо добровiльно вiдмовився чинити опiр нестримно приемному душевному лоскоту.
Вона звичайна людина! Інформацiйна база структури ДНК в прийнятних межах Патологiчнi збоi вiдсутнi. Майже ангельська душа. Переглянув усi можливi варiанти змiн ii циклу життя у випадку його втручання. Абсолютна посереднiсть з огляду на претензii перемiщення на Фаетон в якостi постiйного колонiста чи хоча б гостi з тимчасовою втратою пам’ятi.
Оттодi все i почалося. Вiрнiше закiнчилося не встигнувши дiйти до точки кипiння, з огляду на тi два побачення, якi перевернули, стабiльний до нинi уклад його безтермiнового iснування на станцii Фаетон.
Вона ходила по площi, нашiптуючи одну й ту ж фразу. Мабуть не могла знайти достойноi рими. Вiн стояв оддалiк i любувався нею. Нарештi наважився… Проходячи мимо прошепотiв iй на вушко:
– Кохання.
Вона вiдповiла:
– Тут воно не римуеться…
– Римуеться. Я знаю. Мене звати Вродор. Можна просто Вродя. Ти божественна…
– Я звичайна i звати мене Секлетка. Ти красивий… Вродя. Незвичайне iм’я. Ти, що iнопланетянин? – Їi посмiшка остаточно його обеззброiла.
Вродор скористався службовим становищем, аби знову побачити Секлетку. На другому побаченнi вони продовжили складати вiрша i… цiлувалися до сходу сонця.
* * *
Термiн покарання добiгав кiнця. Залишалися лiченi хвилини. Вiн так собi мiркував: «Якщо все буде, так, як я спланував, то вона мае прийти за лiченi хвилини. Тодi… Головне зачепитися за фiзiологiчний цикл. Тодi отримаю шанс, хоч i примарний, повернутися на Фаетон, але вже не одному, а з Секлеткою. До сих пiр не вiрю, що все це зi мною. Вiдбуваю покарання в кам’янiй шкiрi. Я свiдомо йшов на порушення закону, керуючись давно забутими мотивами. Нарештi, ось i вона…»
* * *
Домовилися зустрiтися на Зеленiй вулицi. За словами Вродi, там нещодавно вiдкрили цiкаву кав’ярню «Фаетон» з напрочуд гарним левом на фасадi. Для закоханих парочок там за спецiальним рецептом безкоштовно готують одну порцiю кави, яку подають у однiй, великiй фiлiжанцi.
Спекотний лiтнiй день. Невблаганне сонце нмагаеться випалити на поверхнi землi свiй автограф. Повiтря потроху перетворювалося на вакуум. Порятунок прийшов вчасно. Мов за чиеюсь командою, посеред ясного неба, зненацька виникли з десяток пухнастих хмар, що нагадували казкових велетнiв, якi вiдразу заходилися кидати пригоршнями воду на спрагле, розпечене мiсто.
На превеликий жаль «Фаетон» зачинена на перерву.
Невеличкий балкончик пiд яким вона вчасно знайшла порятунок ледве мiг прикрити ii вiд зливи. Але цього було достатньо аби залишатися сухою. Хоча Секлетцi довелося вмоститися на лева в чудернацькiй позi. Ноги й руки обхопили гарячу кам’яну тварину, мов рятiвну паличку. Притулившись до гриви грудьми, схилила голову, закривши леву очi своiм довгим, чорним волоссям. Прохолода дощу i гарячий лев, такого незвичайного контрасту годi й чекати.
Вона навiть трiшки впрiла вiд нагрiтого каменю. Груди з краплинками поту, прикритi коротким топiком, неслухняно вислизали назовнi через глибоке декольте. Вона торкнулася ними шорсткоi кам’яноi гриви i iй стало лоскотно. Вiд такоi пози коротка спiдничка пiдскочила вище стегон. Соромiцькi мiсця Секлетки вiд повного контакту з кам’яною шкiрою вiддiляла лишень тонка смужка трусикiв…
Як не дивно, але вона примудрилася задрiмати пiд заспокiйливий шум падаючоi з неба вологи. Чи то ввi снi, чи наяву, але незчулася, як кам’яний лев лизнув ii обличчя своiм великим, теплим язиком. Вона чiтко бачила, як вiдкрилася його паща…
* * *
Вродор навiть не сподiвався, що останнi хвилини перебування у кам’янiй шкiрi будуть напрочуд емоцiйно i… еротично насиченими. Вони притулялися! По справжньому, хоча й не свiдомо.
Разом з цим скiнчилася й злива, так раптово, як i почалася. Зненацька Секлетка вiдчула, як сповзае з лева. Руки хапають повiтря. Вона закривае очi i падае… Але, що це? Їi хтось вправно пiдхопив на руки i нiжно поцiлував. Знайомий голос, прошепотiв на вушко:
– Назвемо новий вiрш «Кам’яна шкiра». Дощ скiнчився. Кав’ярня вже вiдчинена.
Лише тепер Секлетка вiдкрила очi. Кам’яний лев зник, нiби його нiколи й не було. Натомiсть Вродя несе ii на руках до кав’ярнi. Вона на ходу, сором’язливо, поправляе пiддиркану спiдничку.
– Вродя, скажи чесно. Як ти встиг? Чи може той лев – ти? – вона грайливо чмокнула його в щiчку.
– Так, Секлетко, в це складно повiрити, але…
– Жартуеш, левчику?
– Як би ж то… Тепер я твiй. На все життя!
Тринадцята гора
– Тут i зараз. Нiчого не питай, – впевнено сказав мольфар Тринда.
– Заходь, не роззувайся. Справу для тебе маю… та й випити нема з ким.
* * *
Петро Чорт – письменник початкiвець. Талант лiтератора був у нього вiд народження. Так Петро називав свою появу на бiлий свiт вiсiм токiв тому, опiсля того, як прийшов до тями в лiкарнi… Вiн сiм дiб перебував у глибокiй комi. Хоча свое iм’я згадав вiдразу. Тiльки от звiдки сам та хто його батьки, нiяк не мiг пригадати. Перше, що попросив у лiкарiв щойно «народившись», так це дати йому папiр i олiвця, аби записати казки, якi вiн бачив у своiх снах…
Знайшли його у Киевi, на Хрещатику. Чорт ходив босонiж, серед лiта одягнений в чорного, вивернутого кожуха i питав у перехожих: «Хто я?» А якийсь жартiвник вiзьми та й скажи йому: «Ти – чорт!» Щойно почувши це слово, Петро вiдразу втратив свiдомiсть.
Лiкарська комiсiя визнала його цiлком нормальним i життездатним. Згодом вiн отримав паспорт, в якому було записане його нове iм’я: Петро Петрович Чорт. Прописку дали йому в гуртожитку заводу залiзобетонних конструкцiй. Пiсля проходження всiх необхiдних процедур був зарахований на посаду контролера в метрополiтенi… У вiльний вiд роботи час вiн писав досить цiкавi казки. Навiть вийшло друком декiлька його книжок. Вони так i називалися: «Казки Чорта».
Щороку, восени, Петро брав вiдпустку та подорожував краiною.
Цiеi весни вiн вирiшив податися в Карпатськi гори за новими сюжетами для своiх казок. Нiчого путнього поки що не знаходив, бо всi iсторii вже писанi-переписанi до нього. Хоча йому все ж пощастило. Однiеi погожоi днини, блукаючи лiсом, Петро зайшов дуже високо в гори. Вiн не сподiвався когось тут зустрiти, а даремно. Може й не випадково натрапив на закинуту землянку, в якiй цiеi пори року поселявся мiсцевий мольфар Тринда.
* * *
Вже добряче набравшись, письменник уважно слухав розповiдь не менш п’яного мольфара, одягненого у сучасний спортивний костюм зеленого кольору. Довгi штани з широкими холошами, оздобленi трьома бiлими смужками по боках, що скорiше нагадували брюки-кльош бравого моряка, закривали його босi ноги. Неприкритими залишалися тiльки довгi пальцi. Всi дванадцять… Начищенi до блиску чорнi мешти, стояли справа вiд дверей носками до виходу. Колоритностi образу додавала дуже старий гуцульський капелюх з бiлою пiр’iною.
Мольфар Тринда покурював глиняну люльку, поважно вiдаючи, своему гостю, дуже правдиву iсторiю Тринадцятоi гори. Зрiдка вiн замовкав аби випити з Петром чергову порцiю самогону. Дим вiн випускав, якимись чудернацькими фiгурками, схожими на звiрiв i дерева, щоразу посмiхаючись прищуреними, хитрими очима. Тiльки вони видавали настрiй старого, бо густа, довга борода приховувала майже все його обличчя. Петро було намагався записувати розповiдь на мобiльний, але безуспiшно. Технiка вiдмовлялася працювати.
* * *
«Ти в Карпатах, синку. Жива магiя гiр. Тут ще й не таке бувае. Тринадцята гора. Проведу я тебе туди. Не переживай, напишеш ти свою казку. Чому тринадцята? Ця гора час вiд часу вибухае вулканом. Зникае безслiдно, а на ii мiсцi – нова – точна копiя попередньоi. Була вона i Другою, i П’ятою, i Десятою… А от коли Першою стала нiкому невiдомо. Навiть я не знаю хто придумав ii так називати.
Оселилася пiд нею якось нечиста сила, за часiв, як звалася вона Дванадцятою. Краще не згадувати… Мабуть тому передчасно i сталося все. Гора вибухнула вулканом з такою силою, аж земля порепалася. Трусилося все навкруги, палало… Що було – загуло. Ойо-ййой. Тепер там навiть найменшого слiду нема того армагедону: лiсом поросло, травою вкрило, водою змило… Тодi з-пiд землi всi чорти повистрибували. Гарминували пакоснi по всiй окрузi…
З’iхалося, вiдразу з усього свiту на порятунок, сила-силена мольфарiв. Мабуть сто, а може й бiльше. Ледве вгамували харцизяк. Загнали таки назад нечистих до пекла. А одного чорта, самого смирного, залишили. Зробили з нього добру людину, та так майстерно, щоб вiн сам не знав ким ранiше був. Охрестили його Петром та пустили помiж людей казки розповiдати. Тепер Чорт мiг не тiльки хитрувати i ненавидiти, а ще й кохати i бути коханим. Опiсля порiшили мольфари бiльше не давати горi нових iмен. Перейменувати востанне на Тринадцяту i наклали печатку вiд нечистого всього аби вже нiколи не вибухала. Не вiриш? На ось нашу мiсцеву газету „Гора“. Там про все це написано. Потiм прочитаеш. Поклади ii до рюкзака, а поки що слухай.
Я наглядаю тепер за всим тутечки. Ото ж… не ображайся, ти ж не винен. Таке в тебе прiзвище – Чорт. Просто спiвпало, а може й нi.
Знайдеш ти там свое диво. Не переживай. Скiльки я вас, отаких, туди-сюди кидаю. Вже давненько сюди нiхто не приходив за казкою. Перед тобою був один чоловiк. Того насправдi, як вiн сам казав, iнше цiкавило. Що вiн шукав? Мабуть сам не знав до пуття. І прiзвище в нього вiдповiдне – Шукевич. Мабуть таки знайшов щось, бо записав, чорним по бiлому, все побачене тут в якийсь зошит.
Та наразi не про це. Гора тепер мае величезну печеру. Вершиною, цiй горi, слугуе дно озера. Все там перевернуте догори низом. Ось. Чим вище ти на неi пiднiматимешся, тим глибше опускатимешся, а чим глибше опускатися, тим вище пiднiматимешся. Отака ото колiзiя. Не бiйся, нижче дна озера не пiднiмешся. Дно завжди буде зверху. Побудеш там деякий час, роздивишся, що до чого. Якщо ти чистий чоловiк казка вийде добра…
В печерi вiчний ранок. Нiч не вiдступила, а день не почався… Ще там е вiдображення верхнього озера зi справжнiсiнькоi срiбноi води. Назване Сльозою вершини. А в ньому риби, як блiх у бродячого пса. Знаю, ти рибалка ще той. Риболовля буде знатна. Човник бiля берега припнутий. В ньому сiть. Наловиш… Розпалиш багаття i юшка тобi, i запекти рибку можна. Тiльки от забув, як ii ловити правильно. Пий, пий. Тепер я. Будьмо!»
Отак вони сидiли на землянiй пiдлозi, встеленiй смерековими гiлочками, передавали один одному лiтрову пляшку скажено-мiцного самогону, аж поки не осушили ii до дна.
«Залиш свою мобiлку. Повернешся – забереш. Не знадобиться вона там. Мабуть куртку залиш i кросiвки – теж зайве. Там тепло. Лiто буде для тебе. А ще тримай шматочок зеленого олiвчика», – сказавши це, вiн дiстав з кишенi олiвця, вiдламав третину та передав Чорту.
* * *
Петро Чорт знову сидiв у човнику посеред озерця. Вiн вже вкотре згадував iсторiю Тринадцятоi гори, говорив сам до себе, але вже особливо цим не переймався:
«Знущався. Якесь безглуздя. Чи я казав йому що? До чого тут оця рибалка? Яке багаття? З чого? З камiння чи з водоростi? Напився сам, мене споiв. Завiв до чорта на роги. Зник без слiду i запаху. От пройдисвiт. Не хочу я вже нiякого дива. Бажань у мене нема. Казку я й так напишу без дiдових витребеньок.»
Чорт був у тiй самiй величезнiй печерi, бiля невеличкого озерця… Що разу, переступаючи ii порiг, щоб пiти звiдси, опинявся в човнику. Тринадцята гора не хотiла випускати його без подарунку на згадку.
Дивне вiдображення дивилося на нього з поверхнi водойми. Чи то вода була такою прозорою чи й справдi замiсть вершини гори вiн бачив дно озерця, яке було на самiсiнькiй вершинi гори.
«Якась маячня. Може Тринда не туди мене привiв?», – подумав Чорт – «Недарма вiн говорив, що з таким прiзвищем краще було сидiти вдома i дивитися телевiзор.» Щей жартував: «Тринадцята гора, Петро Чорт – це тобi не в магазин пiти за пивом».
Інодi йому здавалося, а може це було насправдi, що вiн бачить своi думки, якi напрочуд швидко вкривали важкими, кольоровими краплями стiнки величезноi печери, а потiм розтiкалися донизу аби за лiченi секунди перетворитися на сталагмiти. Хоча для цього потрiбен був тривалий час. Рокiв так з двадцять-тридцять, а може й сто. Чорт вже в котре спостерiгав за цiею феерiею, залишаючись лише безвiдмовним свiдком.
* * *
Це був якийсь сон у снi, що снився Петру наяву.
Жива картина справжньоi казки безсоромно вабила своiми пiкантними подробицями, примушуючи стати ii головним героем.
Насолодившись таемницями, здiйснених амурних бажань, нiч втомлено готувалася до вiдпочинку. Їй вже набридло милуватися своiми прикрасами, дивлячись на iхне вiдображення в дзеркалах води, тому вона почала манiрно вiд них звiльнятися. Першими почали зникати зорi. Найяскравiшi i найкращi залишала наостанок…
Молодий мiсяць неохоче розчинявся в променях свiтанку, нiби намагався затриматися для того, щоб позмагатися з сонцем. Та скорiше за все йому кортiло дiждатися безсоромний ранок аби вмовити явити всю наготу того, що буде далi. Бо нiч вiдмовила йому, прикривши все пеленою своiх темних шат. Вона не наважувалась бути зовсiм голою, тому вiн не бачив ii справжнiх спокусливих принад.
…Розплющив очi. Свiтанок… Не зовсiм свiдомо вiдчув, що не спить, а скорiше навпаки. Клiпнув повiками, але вона не зникла. Неприродно гарна русалка продовжувала старанно витирати скло i посмiхатися. Вiн виявляеться за брудним склом, а дiвчина хвостом рятуе його – витирае скло аби показати справжню реальнiсть становища. Вiн ще раз клiпнув – безрезультатно. Русалка не зникала. З кожним помахом риб’ячого хвоста скельця його окулярiв ставали дедалi чистiшими. За мить зробилися чистими-чистими, прозорими-прозорими. Дiвчина чмокнула його в скельця i нарештi зникла.
Тепер Чорт бачив все. Довго дивився на босi, бруднi ноги. Згодом зрозумiв, що вони його. Вiн чомусь не вiдчував рук. Вони онiмiли i здавалося знаходилися десь далеко звiдси… Солодкий сон не вiдпускав, знову кликав у своi липкi обiйми. Перехилившись через край човна, занурив голову у воду. Витягнув. Подiяло. Кволi, ще не зовсiм свiдомi, думки, наповненi нiчними спогадами, дали вiдчути де вiн i хто вiн:
«Заснув у човнi… Дивно, не перший раз рибалю вночi. Тверезий. Здаеться… Пам'ятаю. Тягнув сiтку. Вона заплуталась в водоростях… Мабуть втомився. Не наснилося ж… А може я взагалi не спав? Все… Нiчого не пам'ятаю. Хм… Ти глянь. Так i залишилася на тому мiсцi…»
* * *
…Пiсля непорозумiнь з самим собою Чорт швидко, та не без зусиль, справлявся з нею.
Вiн говорив сам до себе. Чув свiй голос. Ставив питання, вiдповiдав:
– Ого! Там таки щось е. Нарештi пощастило.
Зовсiм важко i цiкаво, i страшно, i…
– Може щука або сом? Кiлограмiв… Ого!
Мимоволi Петра почав лоскотати холодок страху. Коли з води виглянув хвiст – зовсiм втратив контроль. Такого з ним ще нiколи не було. Руки тремтiли, пальцi стали дерев'яними i зовсiм не слухалися свого господаря. Було схоже на те, що вони навiть заважали тягти сiтку, чiплялися за неi, немов великi гачки…
Нарештi затягнув ii у човен. Цiкавiсть, пiдiгрiта адреналiном, змусила обережно розгорнути водоростi… Серце закалатало так, нiби приготувалося вистрибнути з грудей аби втекти безвiсти. Холодний пiт цiвочками стiкав по голiй спинi, i, великими краплями вкрив розпашiле лице. Вiн закривав та вiдкривав очi, щипав себе. Вона не зникала. Залишалася лежати в якiйсь непристойно вiдвертiй позi.
Мiсячне сяйво та першi спроби свiтанку сонця додали таемничостi. Його наповнило вiдчуття неприкритоi «солодкоi» загрози. Вiдверта краса заворожила i нiби кликала до соромiцьких випробувань. Вiн безуспiшно намагався вiдповiсти на своi ж питання: «Що зi мною? Хто вона?» Розум чинив спротив, а непiдвладне перемагало, штовхало до невiдомоi прiрви, примушувало його до жаху i безумства. Всi заборони раптом зникли, залишилася тiльки ii зваблива невiдомiсть. Вiн насмiлився доторкнутися. Вiдчув гладеньку, вологу шкiру, волосся… Воно переплелося з водоростями i ледь прикривало маленькi, налитi груди, залишаючи назовнi соски. Раптом вiн почув слова дуже сумноi пiснi, спiваноi тоненьким жiночим голоском: «Мене мати породила, нехрещену схоронила…»
Неначе вiд удару струму вiдсмикнув руку.
– Нежива! Невже я? Я… Я не хотiв. Я… Може штучне дихання? Та це ж не…
Вона нiби у вiдповiдь посмiхнулася, поволi вiдкрила очi. Великi, чорнi, бездоннi… Перша поцiлувала його, в засос – мокрими, холодними i водночас нестримними вустами, намагаючись забрати залишки його свiдомостi солодким, липким язичком. Не iснувало нiчого, окрiм неi. Та вiн спромiгся не переступити заборонену межу, за якою була невiдомiсть. Петру забракло повiтря. Вiн вiдсторонив ii вiд себе.
– А ти часом не Чугайстер? – пристрасно дивлячись на Чорта, несподiвано запитала незнайомка.
Петра огорнув невимовний жах. Волосся на головi стало дибки, очi округлилися, але вiн знайшов в собi сили вiдповiсти.
– Н-нi. Я Ч-ч-чорт. Петро Чорт. Ч-ччи я схожий на Чугайстра? – запинаючись, прошепотiв Петро.
– Нiби так. Борода он яка. Скiльки ти вже тут рибалив? – продовжувала зводити з розуму письменника мокра красуня.
– Нема в мене нiякоi… бороди i зросту я нормального, – невпевнено промурмотiв Чорт, хоча помацав свое пiдборiддя тремтячими руками.
– Жартую. А ти симпатичний блондинчику i окуляри тобi до лиця. А в твоiх волошкових очах я хочу втопитися…Заспокойся, – лагiдно промовила русалочка i нiжно провела кiнчиком хвоста по його брудним ногам. – І тiло в тебе ладне. Знiми свiй одяг. Запацьорився ти з цiею рибалкою. Я його виперу. Буде чистим-пречистим.
– Не треба, – майже благав Петро.
– Добре, як скажеш любчику. А в тебе е гребiнець?
– Нема. Я тебе можу розчесати своiми пальцями.
– Розчеши. Розчеши мене, красунчику.
Чорт, тремтячими руками, замiсть розчiсувати, просто гладив iй скуйовджене волосся.
– Любий, який ти вправний, якi нiжнi в тебе в руки…
Петро трохи оговтався, руки вже не тремтiли. «Розчiсування», як на диво, його заспокоiло.
– Чого тобi боятися Чугайстра? Вiн iсть мавок, а ти русалка, – вже впевненiше продовжив розмову Чорт.
– Не вгадав. Я не русалка i не мавка. Я – Настуня, – заявила красуня, – Захочу, буду ким завгодно…
Опiсля, не в змозi нi наполягти, нi стримувати себе, тiльки спостерiгав за тим, як вона вистрибнула з човна. Вже з води, на прощання, помахала рукою i зникла.
Несказанi Настунею слова, вiдчеканились в його свiдомостi: «Коханий!.. Тепер ти мiй! Якщо тут тобi буде завтра, чекай, на цьому мiсцi…»
* * *
В човнi не було жодноi рибини. Тiльки порвана, забруднена мулом сiтка, непотребом, лежала пiд його ногами. Та ще мокрий рюкзак з речами…
Чорт перевiв погляд на своi бруднi руки, якi втомлено лежали на бортах човна. Вони, виявляеться вже не десь далеко, а поряд. Спробував ворухнути пальцями. Пальцi, переплетенi водоростями, неохоче йому пiдкорилися. Деякi, найдовшi стеблинки, в перших променях свiтанку, як йому здалося, були дуже схожi на русявi волосинки. Через силу пiдняв своi руки i почав звiльняти вiд водоростей. Потiм перехилився через борт, занурив iх у прозору воду. Подивився на долонi. Вони виблискували чарiвним свiтлом золотавих кружалець луски. Потер iх одна об одну, змиваючи бруд разом з вiдблисками нiчноi пригоди. Золотавi кружальця вкрили собою пурпурову поверхню озерця, утворивши невеличкий килимок, бiля борту човна, на якому вималювалося дуже знайоме, усмiхнене дiвоче обличчя. Петро зачерпнув пригорщу води разом з килимком. Тепер воно було в його долонях. У нього не залишилося сумнiву, хоча вiн вiдмовлявся вiрити своiм очам, але це була дiйсно… Дiвчина з риб’ячим хвостом. Вона змовницьки пiдморгнула.
Чорт почув знайомий голос, вiд якого по тiлу побiгли мурахи. Руки затремтiли i вода крiзь пальцi стекла йому на колiна. За мить образ зник. Перед ним знову були золотавi вiдблиски луски. Зачарований цим мерехтiнням, вiн незчувся, як почав знову говорити сам до себе. Слова, несказанi Настунею, перетворилися на шепiт його пересохлих губ:
– Коханий!.. Тепер ти мiй! Якщо тут тобi буде завтра, чекай, на цьому мiсцi…
* * *
– Ось вiн – справжнiй вихiд. Несказанi слова мають бути записанi. Якщо тут для тебе буде завтра. Якщо буде завтра! Треба почати писати казку тут i зараз.
В данiй ситуацii це говорiння з самим собою, як йому здалося, стало единим засобом вiд божевiлля.
Вiн витягнув iз рюкзака вологу газету:
– От, Тринда так Тринда. Газетка. Чистий лист. Тiльки назва «Гора№ 13».
Порвав ii на шматки. Взяв огризок олiвця…
– Тут i зараз, – Петро декiлька разiв повторив цi слова. – Так я й почну нову казку.
Вже було списано декiлька аркушiв. Пiдстругано разiв зо три олiвця. Петро Чорт все писав та писав свою казку, аж доки не закiнчилися шматки газети i не списався до пальцiв олiвець. Петро Чорт переможно тримав тринадцять аркушiв вологого паперу списаного словами, скорiше схожими на дитячi каракулi.
Тепер його крок через порiг печери був справжнiм. Променi вранiшнього сонця примусили примружити очi. Голос мольфара Тринди остаточно повернув йому реальнiсть:
– Здоров був. Знайомся, моя помiчниця, Настуня. Молода ще, зелена. Та нiчого, буде з неi дiло. Настуня, а це i е той чорт, про якого я тобi розповiдав. Не даремно кажуть: «Не шукай чорта, вiн сам тебе знайде.»
Чорт нiяковiло потис дiвчинi руку:
– Петро. А де твiй хвiст?…
– Настуня. Смiшний ти Чорт. Папiрчики розстели на каменi. Хай сонечко пiдсушить твою нову казку, – дiвчина загадково посмiхнулася i поцiлувала Петра в щiчку. – Тепер ти мiй…
Як правильно iсти електроннi помiдори
– Дядьку, ви вже знаете, як правильно iсти електроннi помiдори? – запитав його сусiдський хлопчик Дмитрик.
Дмитрик грався у дворi разом зi своею сестричкою близнючкою Василинкою. Вони на своiх перших, чесно зароблених, канiкулах. Школярi, але з пiсочницею ще не розлучилися. Петро не раз розповiдав iм про електроннi овочi майбутнього. Тепер дiтлахи, захопленi цими казками, вирощували своi диво рослинки. Пригортали пiском кольоровi камiнцi. Поливали iх. Потiм встромлювали поверх палички i чiпляли на них кульки.
* * *
Вiдпустка, яку вiн провiв у забутих здоровим глуздом селах, на пiвденних просторах краiни, вже в котре, змiнило його й так строкате життя, повне непередбачуваних курйозiв.
Вiдпочинок вдався. Свiже повiтря, якiсна натуральна iжа, неймовiрнi iсторii, новi знайомства, свiжi iдеi… Це не якiсь там столичнi буденнi теми про сiрих бичкiв. Останнiм часом вiн взяв за правило мандрувати пiшки. Єднання з природою i всяке таке. Навiщо обмежувати себе коробкою транспортного засобу?
Безмежний степ, стрiчки рiчок, помiрний клiмат – аграрний рай. Петра вразили масштаби виробництва. Поля, сади, виноградники… Просив хазяiв просто походити по плантацiях. Тi, враженi таким проханням, ввiчливо пускали на iмпровiзовану екскурсiю, дивуючись з якого дикого краю ця доросла дитина.
Петро Чорт ходив помiж рослин i говорив з ними… Вiн не очiкував вiд себе такого нестримного лету душi. Особливо вразили його баштани. Пiвденне диво – рябi кавуни, викликали у нього шалений сплеск емоцiй. Куди оком кинь, аж до туди де сонце сходить, лежали цi великi, солодкi iстiвнi кулi. Їх були десятки тисяч. Вiн здiйняв руки догори, закрив очi i вигукнув, що е сили: «О-о-о!!!».
Згодом йому вiдкрилася i зворотна сторона цiеi краси… Чорт оцiнив копiтку працю людей, якi вирощують цi скарби. Скiльки вкладено в землю людськоi енергii! Тепер Петро знав напевне, чим буде займатися найближчим часом.
На осiнь вирiшив вступити на заочну форму навчання до аграрного унiверситету. Обрав вiдразу два факультети. Агрономiя i iнженерiя… Так вiн мiг навчатися, заробляти грошi на життя, завершити недописаний роман, а ще втiлювати в реальнiсть свою нову iдею.
Чорт аж занадто наполегливо перейнявся вивченням вiдповiдних наукових галузей. Життя набуло структури чiткого алгоритму. Мозок карбував новий формат реальностi. До цього часу, приспаний потенцiал творця, вдало починав продукувати неймовiрнi варiанти втiлення нових iдей. Вiдповiднi напрацювання в цiй галузi вже були, але таке революцiйне рiшення могло визрiти тiльки у головi Петра.
…Закiнчив навчання екстерном за три роки.
Як йому це вдалося? Неймовiрно, але Петро й сам не мiг повною мiрою усвiдомити, що ж насправдi вiдбулося. Вiн вже не той Петро, який тiльки мрiяв i насолоджувався життям. В ньому виникла непереборна потреба по мiрi своiх сил i можливостей вносити корективи в процеси буття…
Не за горами той час, коли йому не забракне духу знати всю правду про себе. А поки Петро Петрович Чорт – доросла дитина, яка росте i прагне до знань.
Хто вiн? Звiдки? Навiщо? Цi вiчнi проблеми актуальнi не тiльки для нього, бо й звичайнi люди теж в одвiчному пошуку, бо замiсть вiдповiдей отримують все новi й новi питання.
* * *
Втiлення в реальнiсть iдеi безсмертних рослини, пришвидшила звiстка про друк престижним видавництвом його збiрки казок. Петро, на радощах, витратив всi заощадження на купiвлю кольорових повiтряних кульок зi смайликами, якi роздав на площi випадковим перехожим.
Вiн нiколи i нi за чим не жалкував. Просити в борг – не його правило.
Голодна уява малювала неймовiрнi частування… Навiть сни зваблювали його смаколиками, вiд яких на ранок бурчало у животi. В деяких снах, iжа у виглядi кольорових кульок падала прямо з неба на землю, мов манна небесна. Кульки пiдстрибували, розлiталися врiзнобiч, аж поки не зникали за горизонтом. Вiн дiйшов висновку, що проста iжа мае бути взагалi безкоштовною, ii мае бути дуже багато, аби вистачало всiм… А все iнше, як то розваги i всiлякi моднi девайси – будь ласка працюй та плати.
Плоди матимуть форму кульок. Одного розмiру, однiеi форми, але рiзнi за кольором та смаком.
Початок лiта… Орендований клаптик землi у столичному передмiстi. Район Лисоi гори. Воскресенська слобiдка… Варiант iз газети оголошень. Старенький будиночок. Головне – великий город, обнесений високим парканом.
«Все просто i складно одночасно!» – раз по раз вигукував Петро, записуючи у щоденник результати поточного дня експерименту. Так мабуть почували себе першi алхiмiки, отримавши бiльш-менш очiкуваний результат своiх потуг створити фiлософський камiнь.
Всi процеси вiдбувалися згiдно чiткого алгоритму. Невеличка срiбляста куля – бiо-резонатор магнiтного поля землi, розмiщений посеред поля на спецiальнiй пiдставцi. Ця конструкцiя нагадувала м’ячик для гольфу, готовий до удару ключкою.
Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/serg-y-misko/ege-zh/) на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке
Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения